Інвентаризація часу

Контекст — перехід — повернення, так виглядає план нашої розмови із Сергієм Святченко.

 

——  Контекст

Що і хто визначав ваші мистецькі практики.

 

—  Умовним терміном «відлига» позначають період історії Радянського Союзу, який тривав із середини 1950-х до середини 1960-х років. Я дитина відлиги, і мені пощастило вчитися і жити, спостерігати моїх батьків саме в цей найцікавіший, творчий період в історії Радянського Союзу в Харкові. Саме батьки — тато, архітектор Євген Андріанович Святченко, і мама, Нінель Григорівна всією творчою атмосферою визначили десь у глибині моєї свідомості, шлях прагнення нового, авангардного, до того з чого має складатися життя справжнього «модерніста», яким я себе вважаю.

 

 

 

 

Папа був інтелігентною людиною, він був добрий і схильний до спілкування професіонал, який знає дуже багато, вимагає дуже багато і працює теж багато, за що студенти його любили, цінували та поважали. Пам’ятаю в нашому домі завжди було багато його студентів, дипломників та аспірантів. Він не був авангардистом, як моя мама, але він був класичним професором, який вміє з ентузіазмом викладати архітектуру та керувати навчальним процесом, спочатку будучи деканом архітектурного факультету, а потім і завідувачем кафедри архітектури ХІІКСу. (зараз Харківська національна академія міського господарства). Він також був дуже хорошим художником. Особливо йому вдавалася акварель. Сотні малюнків та акварелів, привезених ним із численних поїздок/практик зі студентами по всьому Союзу, розкладалися по всій квартирі на підлозі, а ми з мамою, обговорюючи, вибирали найкращі. Сьогодні в Данії у моєму домі та в будинках наших дітей висять його акварелі. Це естетичне задоволення творчої сім’ї передалося мені і є, мабуть, найважливішим складовим елементом моєї творчості. Поряд з цим він був дуже організованою та спрямованою, дуже чесною людиною, беручи участь у журі численних конкурсів, виставок, конференцій, протягом багатьох років він був головою містобудівної ради міста Харкова, що давало йому можливість приймати важливі рішення у розвитку міста. Будучи членом-кореспондентом Української академії архітектури, професором, доктором архітектури, він не дожив кілька місяців до почесного звання академіка.

 

Моя мама після закінчення війни з Німеччиною у 1945 році не наважилася йти проти вимоги свого батька, – військового льотчика, – і залишила надію на кар’єру співачки, хоча вступила до Державного інституту театрального мистецтва ГІТІС у Москві та після приїзду до Харкова обрала будівельний факультет ХІСІ. Але саме там вона зустріла мого батька, який повернувся з фронту та вступив на архітектурний факультет того ж вузу. Ішов 1946 рік.

 

 

МАМІ

Легкою ходою підстрибуючи як повітряна кулька
Ти давала по чайностоловій ложці мені те що сама вважала
Це була радість та смуток образи сльози нерозуміння та гордість відразу
Злітаючи птахом вниз, захопивши з собою всю себе як душа в душу
І щось ще солодке що в кишені лежало.

Що вас змінювало та розвивало?

— Саме в роботах мого батька я побачив колаж як художню форму висловлювання. Він вирізав мої фотографії та фотографії моєї мами, різні журнальні тексти, поєднуючи їх у цікаві композиції, та створюючи, як він сам казав, «листівки-послання». А в архітектурні проекти вклеював, як стафаж, зображення людей, машин і дерев, щоб посилити сприйняття масштабу. Тож коріння свого художнього розвитку, і надалі, — успіху з моїми колажами, я бачу у харківській юності. Потім були й інші знайомства з художниками, які надихнули і міняли мене і мою творчість, але це окрема розмова.

 

 

 

Важливі ключові події, нові знання, колеги.

 

— Одним із видатних особистостей, крім батька, який вплинув на моє становлення як архітектора та художника, був мій вчитель з архітектури, академік Віктор Леонідович Антонов, який вимагав від учнів миттєвого розуміння його думок, який міг зробити з тебе раба-учня його теорій і якщо ти погоджувався з ним у всьому, дотримуючись його теорій-проповідей, ти міг претендувати на місце у його оточенні. У цій групі, що складалася з 5 осіб, залежно від того, як довго члени витримували випробування (а багато, не оцінивши, йшли) складалося середовище навчання, де архітектурна композиція, трактувалася як функція сприйняття в системі «середовище-людина». У процесі роботи над моєю дисертацією з архітектури ми погодилися з ним додати до поєднання «середовище-людина» – слово «візуальна інформація», частиною якої було сучасне мистецтво.

 

 

На превелике моє щастя, я не тільки розумів і поділяв його думки, я постійно і зараз застосовую його теорії у своїй архітектурно-художній практиці. Його науковий метод полягав у тому, що структура міста, його архітектурна композиція в системі «середовище-людина», ґрунтувалося на принципі, що мистецтво в цілому, і архітектура в тому числі в різні епохи надавала художньо-образний та естетичний вплив на людину і діяло як «мова-код», де вплив творів мистецтва вибудовувався в художню систему, яка надає важливий естетичний вплив на людину. Студенти, які входили до «антоновської» групи, були на тому етапі моїми колегами, з якими ми, кожен по-різному, рухалися до своєї мрії.

 

 

Ескізи до проекту музею, 1971, Харків, керівник В.Л. Антонов.

 

 

 

—— Перехід

Як відбувалися ваші пошуки себе і своєї мови та методу?

— Мені, архітектору, художнику з колишнього Радянського Союзу, вдалося в 1990 році виїхати на Захід і реалізувати ті принципи синтезу архітектури та мистецтва, яким нас навчав “великий” Антонов, стати відомим майстром сучасного колажу, вигадати свою мову в колажі, сформулювати теорію “Конструкція – Деконструкція – Реконструкція» у сучасній фотографії, маніфест та школу LESS, свій метод викладання. І все тому, що для мене архітектура та мистецтво завжди були єдиним цілим, у зовнішніх і внутрішніх просторах.

 

 

 

 

 

 

Як вам вдалося залишитися українським художником?

— Я завжди був і залишаюся українським архітектором — художником, фотографом із Харкова. Мені пощастило, я зробив велику творчу кар’єру на Заході, в Данії, а через 30 років, до мене додалося: датсько-українській чи українсько-датській. Нещодавно я закінчив великий монументальний колаж, асоціативний з роботою «Герніка» Пабло Пікассо, який називається «Харків. Вершники надії», який передає мою реакцію на жахливі бомбардування та трагедію мешканців мого міста, в якому я народився та виріс.

 

 

 

Надiя

Ми втратили ВСE за одну хвилину
І тільки небо над головою -
Ми заберемо його з собою
І будемо жити з ним довго,
Аж поки сонце промінням своїм
Напише на ньому:
ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

Де (і в чому) пролягає межа між ще українським та вже світовим художником?

 

— Вважаю, тільки в часі, ступені таланту і, звичайно, в удачі. Чекаємо на нові світові імена, вони вже піднімаються. Я в це вірю.

 

—— Повернення

Що важливе ви б зберегли?

 

— Найважливіше вивчити та зберегти історію, не знаючи минулого, не можна рухатися в майбутнє. На жаль, як часто буває, важливі події, виставки, люди, які творили історію мистецтва України, забуваються. Зараз історія СУЧАСНОГО мистецтва України починається та описується у різних книгах та публікаціях з 1991 року.
Нові молоді історики мистецтва, куратори, мистецтвознавці були зовсім юними в період 80-х, а дослідники сучасного мистецтва та чиновники від культури ігнорують чи просто не знають, що ж насправді відбувалося і як зароджувався рух перших виставок та культурних подій у це складне, цікавий і навіть небезпечний час (кожна виставка тоді робилася під пильним наглядом органів державної безпеки та загрожувала у разі помилок чи неправильних дій забороною). Я це добре знав і розумів, зіштовхуючись із цим, регулярно працюючи в головному комуністичному молодіжному рупорі країни журналі «РАНОК» головним художником, узгоджуючи кожен крок своєї діяльності з керівництвом, намагаючись паралельно створюючи новий «революційний» дизайн журналу.

 

 

Це був час «Перебудови та Гласності» в Україні! Яке воно було,  сучасне мистецтво у Радянській Україні 1985-1990? Хто його показував, чи впливав на його розвиток? Які ризики скасування виставок існували, як і що сталося зі скасуванням та забороною українсько-американської виставки кінетичного мистецтва «Кінетик Арт 90». Як мені, куратору виставки, надходили попередження про можливі наслідки продовження контактів з американцями. І це вже після офіційно дозволеної та успішно проведеної виставки з американськими художниками у 1988 році у Києві. Саме про це говорив Віктор Хаматов у своєму інтерв’ю «Коридору». І хто ці художники та учасники тих легендарних років?

 

 

 

 

 

 

 

Як тоді сучасні українські художники почали вперше виїжджати за кордон, потрапляти до західних колекцій та публікацій? Як було створено вперше в СРСР, у Києві, в Україні, центр сучасного мистецтва «Совіарт»? І які перші виставки були організовані? Які митці брали участь у перших виставках? У яких країнах заходу було показано вперше роботи українських художників? Про це новітня історія мистецтва України не знає. Я переконаний, і вірю в те, що в майбутньому з’являться дослідження, буде створено архів того періоду, і як найважливіша частина історії сучасного мистецтва України є ретроспективна виставка «ПЕРШІ. ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ», буде затребувана і глибоко вивчена.

 

 

 

 

Проєкт «Інвентаризація часу», 2018, оригінальні по днях сторінки зі щоденника художнього директора «Совіарт» С.Святченко (1986-1990), колаж, 130 х 100 см.

 

 

Як художник та організатор (куратор) перших виставок наприкінці 1980-х, я був забутий в історії нової України на 27 років, і лише завдяки нагоді та публікації К. Яковленка у «Коридорі» на запрошення Ігоря Абрамовича у 2017 році повернувся до України. Ігор Абрамович та фонд Brovdi Art запропонували мені брати участь у проекті «Срібний мольберт» в Ужгороді як члену журі. Там я зустрівся зі своїми друзями, художниками перших київських виставок — Олегом Тістолом, Мариною Скугарєвою, Павлом Керестеєм. Ми оцінювали роботи, обговорювали плани та можливі спільні проекти. І вже травні 2018 року за підтримки Abramovych Art та Brovdi Art разом з Олегом Тістолом ми зробили виставку «Кінець весни» у рамках Міжнародного фестивалю Kyiv Art Week. Так з 2017 року я почав брати участь у різних мистецьких проектах в Україні. Останніми великими проектами з початку війни за моєї участі стали «Український колаж» у Київській картинній галереї, за підтримки посольства Данії та Міністерства закордонних справ України, З 11 серпня до 6 вересня у Національному музеї «Київська картинна галерея» відбудеться виставка «Український колаж» — велика виставка за участю відомих художників, куратор Олег Василенко, 2023 та нещодавно пройшла благодійна виставка колажів Less у «Корпус Арт», кошти від продажу робіт пішли до волонтерської організації «Фронт Арт », організованої Ігорем Абрамовичем, членом якої я з перших днів початку війни, для закупівлі трьох машин швидкої допомоги.

 

Дорожня карта: які шляхи розвитку для себе та українських художників ви бачите?

— Для себе нові проекти, де я можу продовжувати навчатися, відкриваючи нові ідеї для реалізації. Ділитися своїм досвідом, надихати та навчати молодих того, чого мене навчили у моїй довгій творчій кар’єрі. З оптимізмом дивитися в майбутнє та вірити, що добро переможе і Україна стане європейською країною. І всіляко по можливості допомагати у цьому русі, оскільки культурне коріння та багаторічна історія не має зникнути. У цьому моє завдання.

 

 

 

 

Автор ідеї/ескізу скульптури «Надія» Сергій Святченко, скульптор Єгор Зігура, бронза, 2024

 

 

Щодо українських художників та виставок, зараз існує великий фокус у світі на трагедії українського народу. Але культурні події, пов’язані з війною, у великій кількості, часто випадкові та непереконливі. З досвіду скажу, що це дуже сумна ситуація, що повторюється у часі, але пов’язана з політикою. Ми вже знаємо, що існує ризик перетворення ситуації на ту, що сталася з радянським мистецтвом після «перебудови», коли після кількох років інтересу та показу всього радянського в усьому світі на якомусь етапі, стався глобальний обвал на все, що було з СРСР! Зараз повторюється подібне, тому що нерегульована кількість проектів, де прикладне мистецтво, мода, дизайн, сучасне мистецтво і багато іншого ризикують так і залишитися маргінальними. А ситуація насправді наступна, важко знайти в Данії чи іншій скандинавській країні людину, з якою зможете поговорити про українське мистецтво — про неї тут просто не чули. Творчість українських художників, за винятком одиниць тривалий час була поза контекстом розвитку сучасного європейського мистецтва. Так трапилось. І так продовжується. Звичайно, коли я буваю на великих міжнародних виставках, то бачу роботи українських авторів, і вони справді дуже гарного рівня. Вони є! Талановиті, повністю вбудовані у міжнародний контекст, але їх дуже мало. Я був упевнений, що за роки, які мешкаю на Заході, це мистецтво зможе подолати свою «локальність» і стати явищем, про яке заговорить світ. Сподівався, що деякі основні художники покоління 80-х виявляться у великих європейських музеях та колекціях, але цього, на жаль, не сталося, за винятком поодиноких авторів. Зараз працюючи над виставкою про українських художників у Данії, ми з куратором проекту Катериною Стукаловою з Українського інституту в Копенгагені, намагаємось зібрати, показати та проаналізувати ті роботи українців, які вже довгі роки перебувають у приватних та паблік колекціях у цій країні.

 

Дарма що по всьому світу та в Україні зараз відбуваються великі якісні виставки сучасного мистецтва і це велика заслуга та ентузіазм організаторів та кураторів. Треба рухатися в цьому напрямку, створюючи різні кураторські «з’єднання» і такого плану проекти будуть успішними показуючи багатогранність українських художників, що власне і сталося з виставкою 3-х поколінь “Unfolding Landscapes”, ідею якої я запропонував до реалізації (перед війною) спочатку в музеї в Данії, потім у музеї в Брюсселі та в музеї Швейцарії. Куратори виставки Фей Доувлінг (Велика Британія) та Наталія Маценко (Україна) Це був великий міжнародний успіх.

 

 

 

Що має про себе розповідати Україна?

 

— Максимально намагатися по можливості вбудуватись у міжнародний та європейський контекст, пропонуючи унікальні культурні та художні цінності, благо передумови та сама спадщина існує. Але на даному етапі історії треба вистояти у війні і рухатися далі.

 

Спілкувалася Віка Федоріна

 

Фото вгорі: 72-річний iноземний ак

 

адемік Національної академії мистецтв і почесний член та професор академії архітектури, лауреат Міжнародної премії «Жовтий олівець» / Yellow Pencil Award, Сергiй Святченко у своїй студії у м. Віборг, Данія, 2024 р.