Яна Бистрова
23.09.2015
— Давайте поговоримо про початок вашого творчого шляху. Коли ви зрозуміли, що хочете пов'язати своє життя з мистецтвом?
— Під «арт-обстріл» я потрапила з самого дитинства — третє покоління художників, як це часто зустрічається в київській мистецькому середовищі. Але розбиратися з питанням — чи дійсно хочу я пов'язувати своє життя з мистецтвом — мені всерйоз довелося набагато пізніше, вже в зрілому віці, коли частина кар'єри була позаду. Серед інших причин — через глибоку ревізію системи цінностей після переїзду до Франції. Я навіть, на деякий час, зовсім залишила заняття мистецтвом на користь програмування — і не шкодую про це. Тим цінніше і цікавіше було свідоме повернення на поле живопису.
Взагалі-то у Франції, та й в усьому іншому світі, прийнято за своє життя освоїти декілька професій. По-моєму, дуже цікавий і правильний підхід. І для ширшої особистісної самореалізації, і для художників, які не хочуть ставити свій творчий процес в залежність від комерційного успіху.
— Ви закінчили Київський художній інститут. Кого з вчителів ви цінуєте особливо і хто зробив найбільший внесок в ваше творче становлення як художника?
— Було б несправедливо не згадати худ.школу. І інститут, і школа були чудовими етапами, справжніми згустками енергії і гніздами альтернативної радянської реальності. Живильним було все середовище, і не тільки завдяки вчителям.
Хочеться відзначити Зою Лерман і Бориса Олександровича Литовченко. Обоє викладали в худ.школі, обоє — чудові художники. Мій підвищений інтерес до кольору — від них.
Потім — Микола Андрійович Стороженко, «формаліст» худ.інститута. Він не тільки вчив, а й культивував місце для персонального художнього зростання. На його курсі «монументалки» виявилася вся та частина моїх однокурсників, з якими нас свого часу, на третьому курсі, спробували вигнати з інституту за відкритий нонконформізм. Серед них були Костя Реунов, Льока Рижих і ті, що вже, на жаль, пішли — Саша Гнилицький і Олег Голосій.
— У 1987 році ви разом зі своїми колегами Олегом Тістолом, Костянтином Реуновим, Олександром Харченком і Мариною Скугарєвою організували групу «Вольова грань національного постеклектизму» і в Москві створили майстерню в знаменитому художньому сквоті в Фурманному провулку. Які нові ідеї та проекти вдалося реалізувати в той період? Ким ви бачили себе тоді, яку мету ставили?
— Спільна робота і спілкування почалися за часів, коли ми з Костею Реуновим ще вчилися в художньому інституті, незабаром після того, як вони з Олегом Тістолом повернулися з армії, де відбували службу разом. Взагалі, якщо вам цікава суть того, що відбувається, звертайте увагу на особисті відносини між художниками і їх оточенням. Але тут не про це.
Поняття «проект» тоді тільки починало входити в словник. Але було багато ідей. І, власне, «Вольова грань», яка починалася з групи конкретних людей, поступово перетворилася, швидше, в програму. Першими гніздами, що прихистили спільну діяльність, були майстерня Валентина Реунова, Костіного батька, на Андріївському узвозі, і в Баришівці під Києвом — будинок батьків Тістола. Саме там була створена спільна робота — триптих, який потім був показаний у виставковому залі Спілки художників на Володимирській. Тістол написав пейзаж, Костя — в жанрі ню, а я — натюрморт. Ця робота втрачена, а назву жоден з авторів згадати не може... Справа була в 1987 році. Ми тоді не дуже дбали про документацію.
Але час був захоплюючим. Падали радянські догми — наприклад, заборона на оголену натуру (!). Ніхто не знав, що як і раніше заборонено, а що вже можна, так що всі обмеження радянського періоду постійно випробовувалися на міцність.
До нас в Київ тоді заявився Мітя Канторов, гість з Москви, з Фурманного, і запросив нас приїхати попрацювати в одній з майстерень. Ми з Костею вирушили, ще не закінчивши інститут. Але, оскільки на шостому курсі відвідування було практично вільним, а найцікавіше відбувалося якраз за стінами інституту, ми жонглювали. Ну а Тістол і Марина на той час вже закінчили навчання.
Цей виїзд був першою в житті можливістю особисто засвідчити те, що відбувалося в мистецькому житті за межами Києва. Так би мовити, на інших подивитися і себе показати.
Тепер, озираючись, я розумію, що нам довелося жити на зламі епох і невблаганного руйнування бар'єрів. Це позначилося і на мистецькому житті: було багато експериментального — реакція на величезний приплив нової інформації, що бурхливо заповнювала ще недавній радянський інформаційний вакуум.
Але вже тоді напрямки експериментів у нашій групі стали розходитися. Мені цікавіше було освоїти позицію «громадянина світу». З багатьох причин. Хоча про від'їзд я тоді ще не замислювалася.
— Ви живете у Франції. Це батьківщина і домівка великої кількості майстрів. Крім того, туди завжди прагнули потрапити художники і з інших країн. Ви вибрали Францію з цих же причин? Важко там було облаштовуватися спочатку?
— У мене українське громадянство. До Франції я потрапила з незалежних від мене обставин. Я тоді не знала ні слова по-французьки і крім світу мистецтва в житті мало з чим була знайома. Але цікавість виявилася сильнішою за страх, і я «затрималася». Тепер, виходить, уже більш ніж на двадцять років. Звичайно, якби мені тоді хтось пояснив всі наслідки цього кроку, може бути, я дещо зробила би по-іншому... Але це, звичайно, «якби».
Я дуже рада, що тодішнє моє рішення змусило мене переглянути багато чого, що тоді здавалося даністю, рада, що довелося по краплі вичавити з себе радянськість, рада, що мої занедбані за роки гуманітарної освіти математичні здібності у Франції несподівано виявилися затребуваними, дозволивши освоїти програмування, і рада, що повернулася до живопису.
— Які художники вам близькі по духу? «Ваш кумир» в світі мистецтва?
— Кумири були в дитинстві, тепер є деякі художники, які мені близькі/цікаві/допомагають відкривати для себе нове деякими своїми роботами або періодами.
Дуже люблю все від Louise Bourgeois
Скульптури, інсталяції та кольорові точки Yayoi Kusama
Живопис, зроблений гігантськими скребачками, т. зв. squeegee painting — точного перекладу не існує, — тривалість кар'єри і наполегливість творчих зусиль Gerhard Richter
Дуже люблю кольорові човники Peter Doig
Дзвінкі геометрії Bridget Riley
Вражаючу зробив інсталяцію в Grand Palais в 2011-му Anish Kapoor
Чудові ігри зі світлом James Turrell
Медитативні роботи Agnès Martin
Дуже потужна і вражаюча Rebecca Horn
Несправедливо забута але незабутня Baroness Elsa von Freytag-Loringhoven
Ну і багато класики, що залишилася улюбленою з віку, коли ще були кумири.
Пам'ятаю, над моїм дитячим ліжечком висіла репродукція «Хлопчика в блакитному» Пінтуріккіо. Я дуже рано зрозуміла, що він завжди на мене дивиться... Він, напевно, посприяв моєму інтересу до амбівалентності сприйняття.
— Ви визначаєте жанр вашої серії «Дивлячись на близьке з відстані» як «семіотичний фігуратив», а назва виставки, яка проходила в 2008-му в Києві, підкреслює, що реальність людини знаходиться не в тому місці, де вона живе, а в тому, де вона витає в думках. Яке це місце для вас? Україна? Чи плануєте ви повернутися на батьківщину?
— ... Я реальність в її сирому вигляді не дуже люблю. Я люблю стан зміненої свідомості, який мені дозволяє створити мою власну версію реальності — мій організм виділяє достатню для цього кількість субстанцій...
Якщо говорити про виставку 2008-го року, то такої концептуальної багатошаровості я тепер намагаюся уникати. Мене тоді дуже захоплювала семіотика. Це, до речі, і час піку моєї кар'єри в програмуванні. Темою виставки була мовна знакова система, поєднана зі знаковою колірною і з висловлюванням про антропо- і егоцентризм... Тепер би я зробила три виставки, а не одну. А ось принцип суміщення абстрактного і фігуративного живопису одного учасника на одній виставці я тоді запропонувала на свій страх і ризик. І з великим задоволенням потім в Парижі побачила той же принцип в престижних виставкових просторах.
У всякому разі, мені ближчі художні висловлювання, які є швидше відрефлексованим результатом реальності, пропущеної через персональний емоційний досвід, ніж безпосередніми реакціями на події.
Тому, наприклад, для мене поки складно перевести нинішні події в Україні в художнє висловлювання. Життя в країні хвилює мене зараз набагато більше, ніж в 90-х, коли я поїхала. Може тому, що Україна нарешті прощається з совком. Мені це дуже імпонує. Жахливо спостерігати втрати, через які проходить громадянське суспільство, дуже травмує той факт, що йде війна. Але ж справжня незалежність (як приватна, так і державна) — це одне з найдорожчих придбань. Я щиро сподіваюся, що у країни все вийде.
А витаю я, як і кожен митець, там, де у мене майстерня. Сьогодні це Париж, а що буде завтра — життя показало, що загадувати складно.
— Яку ідею ви хочете донести до світу своєю творчістю?
— Ідей багато; головне — донести. Я змінююся, зі мною разом змінюються і мої ідеї. Розвиток, на мій погляд, і є самоціль. Але в будь-якому випадку, мої інтереси обертаються навколо декількох сюжетів, які мене продовжують цікавити вже довгі роки: універсальність кольору як провідника емоцій, амбівалентність сприйняття, артикуляція раціонального і інтуїтивного/чуттєвого. Ну, і завжди максимум експерименту.
— Які проекти на майбутнє? Чи не плануєте виставлятися в Києві?
— На даний момент є кілька робіт «in progress». Новий експериментальний проект, який, до речі, пов'язаний з тим, що я показувала в 2008-му році в Києві. Говорити про нього в деталях поки не хочеться, але я шукаю відповідний виставковий простір, оскільки від його формату буде багато що залежати в формальному рішенні. Якщо співпраця з Україною триватиме і далі, я впевнена — ви про неї дізнаєтеся.
Інша робота — продовження розпочатого в 2005-му щорічного проекту «Пленер», що доставляє мені велике задоволення і досить важливого в річному циклі роботи. Суть проста, і назва говорить за себе. А найулюбленіше з усіх випробуваних місць — це винний південний схід Франції.
Репортажні та методологічні деталі можна знайти за адресою: https://www.facebook.com/YanaBystrovaPleinAir2013
З цікавістю також відкриваю для себе фотографію.
Що стосується моїх професійних планів, пов'язаних з Україною, то виставку в Києві я зробила б із задоволенням. На жаль, можливість співпраці ускладнює той факт, що я часто виїжджаю. А особливого інтересу до української художньої діаспорі я не бачу — представники київських культурних інституцій цікавістю не страждають, та й свою недавню історію не дуже пам'ятають. Взяти хоча б епізод з продажем моєї картини «Виживуть тільки здорові» аукціоном «Золотий Перетин», під ім'ям на той момент недавно померлого Валіка Раєвського. Адже авторство було завірено київськими експертами, які мене знають.
Потрібно проте відзначити, що завдяки ініціативі та ентузіазму Ігоря Абрамовича на даний момент я взяла участь в декількох важливих проектах. Зокрема і в «Музейному зібранні. Українське сучасне мистецтво 1985-2015 р.р. З приватних колекцій», яке скоро відкриється *.
* Організатор — Мистецький Арсенал.
Дати проведення: 22.09 — 10.10.2015.
Куратори: Ігор Абрамович, Олександр Соловйов.
Проекти ці представляють мою роботу 90-х років — той її період, який найвідоміший в Україні. Хочеться вірити, що український глядач з аналогічним інтересом поставиться до того, що я роблю зараз.
З додатковими деталями можна ознайомитися за посиланнями:
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.10152441218744952.1073741833.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.10151556477534952.1073741828.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.10150393130874952.357503.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.493952879951.267281.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.10150228309949952.320164.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.411410209951.188383.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.10150097250444952.275308.617984951&type=3
https://www.facebook.com/y.b.bystrova/media_set?set=a.10150817309219952.405333.617984951&type=3
Інтерв'ю: Еліна Дорохова
