Анатолій Криволап: Я свідомо уникаю сюжетності, мої коні – лише міражі

30.12.2018

 

До 19 січня в Музеї історії Києва триває персональна виставка Анатолія Криволапа «У цьому полі, синьому..», організована за підтримки Ощадбанку. Яскравий представник сучасного українського мистецтва, Криволап вперше репрезентує завершену серію, центральним символом якої є кінь, що створювалася впродовж 10 років. Експозиція розкриває багатогранність пластично-образного світу митця, глибоко вкоріненого у традиції етнічно-духовної культури. В період з 2010 по 2018 на аукціонах було продано 19 картин Криволапа на суму понад $800 тисяч, тож автор і сьогодні продовжує залишатися одним з найдорожчих вітчизняних митців, користуючись великим попитом у колекціонерів. Про те, чому не варто розглядати коня як бренд, навіщо пейзажі Криволапа позбавлені сюжетності, які тенденції в колекціонуванні сьогодні та чи може корпоративна філантропія повністю замістити відсутність державної культурної політики, далі в ArtsLooker.

 

Виставка «У цьому полі, синьому..» стала черговим кроком у вашій співпраці з Ощадбанком: сайт їх преміум-банкінгу оформлено в стилі картинної онлайн-галереї, де першою демонструється саме ваша добірка картин. Якого характеру співпраця з Ощадбанком в новому проекті?

 

Почнемо з того, що саме Ощадбанк запропонував мені зробити календар з репродукціями моїх робіт із серії «Кінь», а також вперше за 10 років презентувати всю серію для глядачів. Щодо характеру співпраці, все без жодних проблем чи цензурування. Зрозуміло, що частина робіт, які увійшли до календаря, повинна бути представлена у виставковій залі, все інше – суто моя ініціатива. Проектом також опікувалися Ігор Абрамович та Юрій Комельков.

 

За яким принципом сформована експозиція?

 

До проекту увійшли чотири нових полотна, а також роботи з приватних колекцій України, Європи та США, які нам  надали для виставки. Їх кількість обумовлена виключно особливістю виставкових залів. Картини – насичені за колоритом, тому потребують чималого простору. Експозиція була сформована не за хронологічним, а за кольоровим принципом.

 

Коли саме дослідження кольору для вас перестало бути самоціллю, ставши потужним засобом вираження почуттів?

 

Це сталося тоді, коли я запропонував концепцію «нового українського пейзажу», у якому відійшов від споглядання, що зазвичай слугує для аналізу, і перетворив його на медитативний простір. Колір подразнює, апелює до чуттєвого досвіду і не дає зосередитись на деталях. В серії з кіньми також використовується цей метод, тому впізнаваний символ перевтілюється на його фантомом задля глибшого занурення у медитативний стан, даючи можливість глядачу бути повноцінним співавтором кожної роботи.

 

Чому назвою й епіграфом обраний саме рядок Василя Стуса?

 

Назву порадила мистецтвознавиця Галина Скляренко, вибравши також фрагменти лірики відомих українських літераторів: Василя Стуса, Леся Курбаса, Ліни Костенко. Мені ідея сподобалася, тому проект став мультимедійним, органічно поєднавши живопис, поезію та відео.

 

У традиційному живописі кінь символізував силу, натиск, процвітання, досягнення задуманого. До якої трактовки відчуваєте найбільшу лояльність ви?

 

На мій погляд, кінь – це символ свободи, швидкості, циклічності природи, часу, адже все наше життя пов’язане з рухом.

 

Існує й інша трактовка, що ваші коні розглядаються як відображення безстрашного духу народу в період війни й соціально-політичної нестабільності. Погоджуєтеся?     

           

Соціальна тематика близька концептуалізму. Звісно, як людина, я гостро сприймаю драматичні події. Думаю, це і накладає своєрідний емоційний фон в моїх роботах.

 

 

Коні присутні на полотнах Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Антоніо Пізанелло, Паоло Учелло, Ежена Делакруа, Сюй Бейхуна, Едґара Деґа, англійського анімаліста Джоджа Стабса, проте всі вони досить анатомічні, деталізовані, ви ж – звертаєтесь до цілковитої умовності, фіксуючи образи виключно в одній позі. Чому? Ким з великих класиків надихалися у процесі створення серії?

 

Приємна компанія, дякую (сміється), але я намагаюся уникати будь-якого впливу. Мій принцип: спочатку зроби сам, а потім переглядай варіанти інших. Цікаво порсатися у власній свідомості, дістаючи з її закутків спалахи живого почуття. Звісно, якщо кінь уособлює силу, тоді потрібно робити реалістичне зображення, пропрацьовуючи кожен м’яз. Він наділений надзвичайною пластичністю: може бути витонченим й граційним чи потужним, як в монументах з вершниками. Все залежить від поставленої задачі. Я свідомо уникаю сюжетності, мої коні – лише міражі, секундні спогади дитинства про вигін, що розчинявся у мареві надвечір’я. Кінь в ракурсі – це вже рух, а якщо так, то, за законом жанрової картини, ми маємо зрозуміти куди саме, тобто розповісти історію. Фігура, що з’являється у моєму пейзажі, – навмисно ескізна. Вона слугує пластичним посиленням стану, який я переживаю в момент створення роботи.

 

В 2011 році ви написали маніфест, в якому серед іншого констатували, що сучасні художники обслуговують погляди і смаки кураторів для того, аби зробити гарну виставкову історію. Чи змінилася ваша думка відтоді?

 

Я не змінив свою думку, тому вважаю замовлення, навіть на сучасний манер, приниженням для художника. Завжди митці і тільки митці були основною рушійною силою. Тим паче дивно, коли куратором виступає людина без відповідної освіти, досвіду, і, прочитавши декілька філософських книжок, вирішує стати таким собі режисером. Я просто впевнений, що розуміння феномену творчості пов’язане з особистістю. Орієнтуючись на когось чи на щось, ти стаєш послідовником, оформлювачем, декоратором, ілюстратором чужих ідей.

 

 

Тож ви ніколи не відштовхувались від попиту і не працювали на замовлення?

 

Ніколи.

 

Проте ваші коні – це візитна картка, бренд, який сьогодні працює сам на себе. Невже ви анітрохи не залежите від цього бренду, і якщо й так, то чому роками продовжували розвивати проект «вглиб»?

 

Це була перша й остання виставка  цих робіт. Провівши її, я закрив для себе тему. По експозиції зрозуміло, що жоден із коней не повторюється, бо найцікавіше для мене – прослідковувати той особливий стан, який є в кожному кольорі. Імпульс, що я відчуваю у фарбі. І він має розростатися, збільшуватися для втілення виразності, і коли досягне максимуму, я зупиняю роботу. Попит тут ні до чого.

 

 

Мене вразило, правду кажучи, що, окрім бізнес-пріоритетів, Ощадбанк включив в зону корпоративної соціальної відповідальності підтримку сучасного українського мистецтва. Чи може, на ваш погляд, підтримка бізнес-спільноти, корпоративна філантропія, повністю замістити державну культурну політику?

 

Думаю, що наразі то є єдиний шлях розвитку. Історія демонструє, що найбільш надійною є опіка меценатів та колекціонерів, які розуміють справжню  цінність мистецтва.  Колекціонери – найкращі мистецтвознавці, вони можуть вивчати придбані роботи десятиліттями. Ті люди, які мають впроваджувати культурну політику в нашій країні, – чомусь залишаються поза культурою, а митці, які стають функціонерами, забувають про своє призначення, дбаючи тільки про реалізацію власного потенціалу. Думаю, деякі питання, все ж таки повинні вирішуватися державою: створення музеїв сучасного мистецтва в кожному великому місті, а також поява нових виставкових майданчиків, показуючи дбайливе ставлення до візуальної культури.

 

 

Які тенденції у колекціонуванні сьогодні?

 

Тенденції весь час змінюються. Основний переломний момент припав на 2000-і. Суспільство змінилося, з’явилася змога виїздити закордон, відвідувати музеї, світові галереї й ярмарки, що сформувало колекціонера нового типу світогляду. За моїми спостереженнями – то чоловіки за 40, які досягли чималого статку і тепер мають велику жагу до пізнання, тому неважливо, що саме  у їх зібранні: гідна класика чи сучасне мистецтво.

 

 

 

Як ви ставитесь до колекціонерів, які вбачають інвестицію у  своєму придбанні?

 

Абсолютно позитивно.

 

 

Це ж також комерція, просто відкладена, тут немає відданості мистецтву, про яку ви говорили. Чи не так?

 

Колекціонер, придбавши роботу, тим самим фінансово підтримує  художника, який має матеріальні можливості працювати далі, – це вже позитивно впливає на мистецтво. Він в жодному разі не продасть роботу дешевше за своє придбання, тримаючи ціну на автора, формуючи ринок і рекламуючи імена у своєму зібранні.

 

Журналіст: Роксана Рублевська

 

Джерело: https://artslooker.com