Сергій Святченко: Мої колажі – дуже особисті, немов поетичні щоденникові записи

02.11.2018

 

 

2 листопада, в рамках міжнародного арт-ярмарку Photo Kyiv Fair, пройшла лекція українсько-данського художника Сергія Святченка «Наближене і Приватне. Стиль і мистецтво. Радикальні фотоіміджі як засіб соціокультурної комунікації». Знакова фігура у глобальному контексті сучасного мистецтва, Сергій Святченко розробив особливу колажну мову, яка є своєрідною матрицею, що відображує чуттєве сприйняття світу людством, наше колективне підсвідоме. За підтримки арт-дилера Ігоря Абрамовича, ArtsLooker публікує бесіду з митцем. Журналістка Роксана Рублевська запитала у художника, які враження він отримав від участі у Photo Kyiv Fair, чому наразі не співпрацює з галереями, якою є специфіка його колажу та навіщо продовжує наполегливо експериментувати в українську арт-полі.

 

Вперше за майже 30 років ви повернулися до Києва у травні 2018. Наразі це ваш третій візит до України. Чи помітили ви те, як змінилася для українців трактовка поняття «культура»?

 

Чесно кажучи, я просто сприйняв абсолютно новий простір, чомусь не аналізуючи тернистий шлях його трансформації. Було приємно йти по Хрещатику і бачити зовсім інакше середовище і людей у ньому. Щоправда, як архітектора, мене щиро вразила одноманітність та непродуманість багатьох архітектурних рішень у багатоповерхівках, побудованих в самісінькому центрі. Про зовнішній вигляд та оздоблення будівель майже не піклуються, зважаючи лише на їх функціональність. І все ж таки, Київ – європейське місто, його архітектура повинна вписуватися у західний контекст попри будь-які труднощі. Я вважаю, що мистецькі роботи також важливо інтегрувати в архітектуру та дизайн, а співавторство архітектора й художника повинно впроваджуватися ще на стадії проектування. Все інше мене приємно вразило: відкритість людей і пульс громадськості щодо будь-яких культурних ініціатив. До того ж, варто сказати, я приїхав не відпочити, а попрацювати, згодом продемонструвавши нову серію колажів, за що вдячний галереї «Abramovych Art».

 

 

Нерідко чую від художників, які виїхали закордон, їхнє небажання ідентифікувати себе за національною приналежністю. Ви ж навпаки називаєте себе саме українсько-датським митцем. Чому?

 

Україна – назавжди є моєю батьківщиною. Вона заклала фундамент моєї особистості, надавши безцінне оточення, дивовижне дитинство та прекрасну родину. Тут, у Харкові, я познайомився із творчістю легендарного Андрія Тарковського, а в Києві зробив перший поступ як теоретик архітектури та мистецтва (мова про мою дисертацію «Засоби візуальної інформації в архітектурі», звісно ж яка на той момент прозвучала мало не сенсаційно). Все, що було закладено, ці величезні культурні пласти — неможливо вичерпати й викреслити до сьогодні, тому в своїх роботах я відображую спалахи минулого, показані через призму мого теперішнього сприйняття. В Україні я почав свій практичний творчий доробок, який продовжив розвивати у Данії, де він набув розквіту, ставши всесвітньовідомим.

 

Чим відрізняється арт-система Данії від української?

 

Данська арт-система має колосальну підтримку держави – це ключова відмінність. Там будь-який художник може отримати фінансування від державного художнього фонду, представивши на розгляд комісії гідний проект. Звісно, жодних гарантій немає, проте шанси є завжди. До того ж галерейний бізнес, у якому я наразі не беру участь, також знаходиться на високому рівні. Він досить ієрархічний, проте непогано налагоджений.

 

 

З якої причиниви ви не співпрацюєте з галереями?

 

Наразі мене не влаштовують тамтешні відносини художника та галериста. На мій погляд, митець та галерея – особливий тандем, немов чоловік і дружина. Якщо тобі комфортно і ти довіряєш партнеру, то будеш віддавати 50% без жодних вагань, проте твої очікування завжди вищі за це. Сьогодні мене більше цікавить викладацька діяльність та робота з інституціями, які дають змогу створювати масштабні монументальні проекти. Що стосується продажу власних робіт, у колекціонерів є унікальна змога придбати їх прямо із моєї майстерні, познайомившись з автором та почувши подробиці створення.

 

Яким є особистий секрет успіху українського емігранта, що за майже 3 десятиліття здобув славу відомого митця, адже все ж таки данське суспільство є консервативним та досить герметичним?

 

Комунікація та виключна щирість – мій секрет успіху. Ці якості, на щастя, властиві моїй натурі, тому нічого штучного в стосунках з Данією в мене не було. Саме сумлінна праця по 12 годин щодня, відкритість, бажання спілкуватися та дізнаватися щось нове надали певні дивіденди, окрім того, що на мої роботи завжди звертали увагу колекціонери та глядачі.

 

 

Чи є роботи, які ви умисно не продаєте, бажаючи залишити їх у власній колекції?

 

Так, звісно. Перші колажні серії 80-х, що висять на стіні навпроти мого робочого столу, ряд живопису й робіт на папері початку 90-х, які знаходяться у колекціях моїх дітей.

 

Борис Михайлов колись сказав, що фотографія – це мистецтво для тих, хто розуміє життя. Виходить, що колаж існує для тих, хто перетворює його в абсолютну інакшу фантастичну реальність, проте цей жанр чомусь і досі недооцінений у світі. Як гадаєте, чому?

 

Я б не погодився. Колаж сьогодні –  дуже затребуваний медіум у світовому сучасному мистецтві, але щоб зробити  те, що дійсно вартує уваги, потрібно мати чималий життєвий досвід, цікавитися течіями авангарду, розумітися на філософії, естетиці, мати почуття ритму, аби не спотворити простір набором елементів, які перестануть працювати через їх засилля. Саме тому мої колажі –  дуже особисті, немов поетичні щоденникові записи.

 

 

Яким чином формувалися ціни на ваші роботи?

 

Ціни формує ринок, а тобто – попит на ньому. Коли у 1991 році в данській галереї «Норд» проходила моя виставка «Свято», кожна з 18 робіт була продана завдяки її власнику Еріку Йоханнесену. Щоправда, він поставив дуже привабливі ціни, і коли не залишилося жодного твору, наступного разу ціни були значно вищими і піднімалися разом із попитом на них.

 

Тоді чому не продовжили співпрацю з цією галереєю?

 

На жаль, Йоханнесен пішов з життя у 1996 році, потім я співпрацював протягом багатьох років з галереєю «Ігелунд» у Копенгагені, котра представляла мене в Європі та США, а згодом вирішив вийти з галерейного бізнесу. Все ж таки мистецтво для мене – не комерція, а щось значно більше. Одкровення, коридор у інший вимір. Більшість європейських галерей – стовідсотковий бізнес. Галерист продає твори, немов панчохи, не вдаючись у подробиці їх створення, не зважаючи, що перед ним – чиєсь життя, чиїсь страждання, зафіксовані на полотні. Тому мені все більше подобається співпрацювати з музеями, робити великі соціальні замовлення на потребу міста або ж ділитися досвідом з бажаючими експериментувати у площині архітектури та колажу.

 

 

Хто зазвичай стає покупцями ваших робіт? Представники середнього класу?

 

Данія – країна з розвиненою демократією, тому класового розподілу тут майже не існує. Покупцями стають абсолютно різні люди, шанувальники живопису та колажу, проте, перш ніж здійснити продаж робіт, мені щоразу важливо спілкуватися з їх майбутніми власниками.

 

Зазвичай ціна є фіксованою чи може змінюватися відповідно до того, хто стає покупцем?

 

Ціна завжди формується від кількості створених проектів, їх успіху та попиту серед колекціонерів. Якщо людина мені приємна і я знаю, що у неї є серйозна колекція,  обов’язково зменшу вартість, особливо продаючи одразу декілька робіт. Я зацікавлений у тому, щоб мої твори мали якомога більше поціновувачів мистецтва.

 

 

Щодо аукціонних продажів, як працюють аукціони в Данії ?

 

Мені здається, в Данії – найдешевші аукціони у світі, ви не побачите таких лотів як у Лондоні, Нью-Йорку чи Відні. Тут аукціонна система побудована таким чином, аби всі бажаючі змогли придбати роботи за доступною ціною, тому великих цінових стрибків годі й шукати. Чесно кажучи, мої роботи продаються на аукціонах вкрай рідко.

 

Чому, на ваш погляд?

 

Робота потрапляє на аукціон з вторинного ринку, тому ті, хто мають мої колажі чи живопис, зовсім не поспішають з ними розлучатися. Це скоріше виключення, зазвичай їх люблять і бережуть, передаючи у спадок, чому я завжди радію.

 

 

Які ваші враження від Photo Kyiv Fair?

 

Організація заходу була виконана на високому європейському рівні. Чудово, що в Україні фотографія набуває популярності і художники працюють, не боячись експериментувати. Приємно здивували й видавництва: ваші арт-буки – високої якості, не гірше, аніж ті, що продаються у кращих світових музеях.

 

Чи могли б розповісти про власний проект, представлений на стенді ABRAMOVYCH ART на PhotoKyivFair?

 

У 2017 році я перебував на резиденції в Берліні, працюючи над проектом, пов’язаним із конструктивізмом. У цьому місті багато приголомшливих будівель німецького архітектора Вальтера Гропіуса – одного з родоначальників функціоналізму та раціоналізму в архітектурі. Я багато фотографував, створюючи свої колажі, і випадково у книжковому магазині натрапив на дивовижне лондонське видання 1938 року про митця Сандро Боттічеллі. Найбільш відомого художника, котрому вдалося дивним чином інтегрувати мистецтво в архітектурний простір. Це поєднання у купі з моїми власними асоціаціями мене приголомшили. З’явилося бажання поєднати це з фото берлінських будівель. Чіткі конструктивістські форми накладені на доробок Ботічеллі з метою створення нових візуально-поетичних історій – ось моя ідея.

 

За яким принципом була побудована експозиція?

 

Я власноруч будував експозицію за принципом емоційного вузла. Там можна знайти маленький нюанс – одна моя робота висить поряд із роботами Олега Тістола, аби продемонструвати, що ми продовжуємо співпрацю в рамках сформованого нами художнього угрупування КУМ («Коло Української Модернізації»). Завдання нашого тандему – показати нові філософські й естетичні тенденції у сучасному мистецтві, які однаково впливають на двох різних митців, що раптом об’єдналися попри відстань і різний досвід. Все ж таки у нас багато спільного: смаки, світосприйняття, прагнення до виключної якості, невпинна генерація нових ідей, позицій, технік.

 

 

 

Яким чином ви все ж таки об’єдналися з художником Олегом Тістолом, адже ваш доробок – космополітичний, виконаний у стилі мінімалізм, а в творчості Тістола  яскраво виражена політична та громадянська позиція?

 

Так, я не – неполітизований художник, але з Тістолом ми працюємо на рівні естетики, на рівні міжнаціональних та міжкультурних проблем у глобальному візуальному контексті. Ми ставимо завдання віднайти нову художню мову, яка допоможе нам і країні підняти мистецтво вгору. Тістол – один з небагатьох митців, котрих я ціную за відкритість до змін і виключну щирість з глядачем. Через цю унікальну виразність він і залишається знаковою фігурою в контексті сучасного європейського мистецтва.

 

Автор: Роксана Рублевська – постійна журналістка ArtsLooker

 

 

Джерело:  https://artslooker.com